(8
травня 1919 — 2008) — учасник Другої
світової війни. Герой Радянського Союзу. (1998). Доктор економічних наук
(1993).
Народився 8 травня 1919 року в селі
Підлісний Олексинець Городоцького району Хмельницької області. Отримав неповну
середню освіту. Працював слюсарем на Вищеольчидаївському цукровому заводі
Мурованокуриловецького району Вінницької області. У 1934 р. дирекцією та
заводським комітетом цього ж заводу був відправлений на навчання в Одеський
Механіко-технологічний технікум цукрової промисловості. Після його закінчення
був направлений на посаду теплотехніка в Удичському цукровому заводі
Теплицького району Вінницької області.
До
лав РСЧА призваний у 1938 році. У 1942 році закінчив Ленінградське військове
артилерійське технічне училище.
Учасник німецько-радянської війни з 1941
року. Весь час воював на Ленінградському фронті. Захищав місто та брав участь у
прориві блокади Ленінграду. Там же почав свій бойовий шлях як снайпер. Взявши
радянську гвинтівку, Олексій Іванович причепив до неї трофейний німецький
оптичний снайперський приціл фірми Карл Цейс (Carl Zeiss) і місяць тренувався
влучній стрільбі. Результати тренувань були вражаючі: в олівець потрапляв із
відстані 100 м, у круг діаметром як 5 копійок — зі 150 м, сірникову коробку — з
200 м. Так він став снайпером Ленінградського фронту 527 с.п. (стрілкового
полку) 48 с.д. (стрілкової дивізії), і став знищувати фашистів. 5 грудня 1941
р. о 8 год. 30 хв. почався відлік його снайперської слави. Німець перебігав із
однієї траншеї в іншу, і в цей час упіймав кулю від Стефанюка. В 1943 р. його
готували до вручення звання Героя Радянського Союзу, але у зв"язку з
підготовкою прориву блокади Ленінграду був відправлений на місце прориву блокади,
а матеріали по присвоєнню його до звання Героя Радянського Союзу були втрачені.
В боях за Ленінград, у одній із битв Стефанюку німецький солдат завдав штиковий
удар — поранення в голову. Але він не здався, і його переміг. Тоді, у
переляканого і залитого кров'ю молодого бійця відняло мову. Санітар, яка
підбігла до нього, перев'язала його, і він, не залишивши поле бою, пішов далі в
бій. В тій битві, за 25 вбитих німецьких солдат був нагороджений медаллю «За
Відвагу». Згодом, за 85 вбитих фашистів та за підрив німецького складу
боєприпасів був нагороджений орденом «Червоного Прапора». В тяжкі роки війни
він у дивізії став ініціатором збору коштів у фонд оборони. В тому числі, він
дав згоду на відчислення з його зарплати 10 тисяч рублів на танкову колону. Цей
приклад продовжили тисячі солдат дивізії. Коли цю новину повідомило радіо
Москви, він протягом трьох місяців отримав 1765 листів з тилу від молоді,
школярів та колективів підприємств. В них було вкладено 376 фотографій дівчат.
З того часу він став відомим на Ленінградському фронті і часто давав інтервю
військовим кореспондентам. Проте, на війні він був не лише «щасливчиком», якому
доля неодноразово дарувала життя. Будучи надзвичайно мужнім та ініціативним
солдатом, Олексій Іванович у дивізії став ініціатором збору коштів у Фонд
оборони. Сам дав згоду на відчислення з його зарплати 10 тисяч рублів на
танкову колону, а його приклад наслідували тисячі солдат 48-ї стрілкової
дивізії. Коли цю новину повідомило радіо Москви, він протягом трьох місяців
отримав 1765 листів з тилу від молоді, школярів та колективів підприємств.
Серед них йому прийшло 376 фотографій дівчат. Вони писали: «Дорогі воїни …
бийте ворога, ненависних фашистів і приїжджайте з перемогою, ми чекаємо вас». А
головне: до нього прийшла особиста телеграма від Сталіна, де він дякував
Стефанюка за починання і вклад у танкову колону. Ці листи надихали відважного
українця і його товаришів на героїзм та мужність — громити ворогів. Загалом він
знищив 152 німецьких солдатів та підготував 22 учнів-снайперів. В боях за р.
Нарву він уже був начальником артилерії полку — 456 с.п. 109 с.д. Після цих
боїв у його полку із 1100 солдат та офіцерів в залишилось — 75. Там був
ковтужений. Осколком снаряду йому відірвало стопу правої ноги. Після
1,5-місячного перебування у госпіталі був визнаний фізично обмеженим другого
ступеня. Однак скоро добився відправлення на фронт. Там був призначений
заступником командира 256 винищувальної протитанкової дивізії. День Перемоги
зустрів у боях. Поки в Берліні була підписана капітуляція, друга армія (ударна)
ще продовжувала воювати в Курляндії (Прибалтика). Після війни закінчив
Московський технологічний інститут. Працював директором Ніжинського консервного
комбінату, Ніжинському державному університеті ім. Миколи Гоголя.
Помер
у 2008 році. Похований в місті Ніжині Чернігівської області.
Тихон Верхомій
Верхомій Тихон Григорович — радянський льотчик, Герой
Радянського Союзу. Став прототипом головного героя командира ескадрильї
капітана Титаренка, у фільмі В бій ідуть самі «старі», режисера Леоніда Бикова,
з яким подружився ще до війни на Донеччині.
Народився 9 травня 1917 р. в с. Підлісний Олексинець
Городоцького району Хмельницької області. Загинув 3 травня 1943 р.
У
1938 році закінчив Вінницьку педагогічну школу з відзнакою і був призваний на
військову службу, яку проходив у м. Сталіно. Пройшовши курс навчання в
аероклубі міст Вінниці та Одеси, працював військовим інструктором з підготовки
льотчиків. Там його у званні лейтенанта І застала війна. Служив в авіації,
спочатку командиром авіаланки, а потім - командиром ескадрильї 440-го авіаполку
16-ї повітряної армії маршала С.І.Руденка. Експедиція Т.Г.Верхомія діяла у
тісному зв'язку з Брянськими партизанами у складі 614 армії генерал-полковника
П. О. Білова, М. М. Порова . Дослужився до звання майора, зробив особисто 132
бойових вильоти у тил ворога, доставляв партизанам бойову техніку, зброю,
поповнення особового складу, продовольство та вивозив поранених із
партизанських загонів. На Брянському фронті був найхоробришім, найсміливішим,
найбезстрашнішим льотчиком, кращим командиром ескадрильї, заслужив 2 ордени
Червоного Прапора, орден Великої Вітчизняної війни 1 ступеня, орден Леніна і
багато медалей. Т. Г. При розгромі німецького штабу, в якому Т.Г. Верхомій брав
безпосередню участь у взятті в полон ворожого генерала, при якому виявлено план
наступальної операції "Цитадель". План "Цитадель", разом із
гітлерівським генералом, 21.04.1943 р. особисто Т.Г. Верхомієм було доставлено
в штаб Армії М.Ф. Ватутіна, який передав його в Ставку Головного командування
Радянськими військами. Згодом із Ставки Головного командування поступив наказ
про присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Останній бойовий виліт майора Т.
Г Верхомія в тил ворога відбувся першого травня, в період проведення фашистами
каральної операції проти брянських партизанів» і став для нього трагічним. У
партизанський загін, в якому він перебував, прийшло повідомлення про аварію
літака над лісом при посадці. Він із групою партизанів, ідучи в розвідку,
потрапив у засідку, підготовану фашистами. У нерівному бою 3.05.1943 року він
загинув разом з іншими воїнами. Після звільнення території Лівненського району
Орловської області від німецьких загарбників останки Т. Г. Верхомія та інших
воїнів було знайдено в лісі та поховано в сквері Танкістів - у центрі м. Орла.
На могилі Верхомія Тихона Григоровича споруджено пам’ятник-погруддя в
Меморіальному комплексі Крестительського військового кладовища міста Орла. 8
музеях міста (області ) експонуються його особисті речі: годинник з літака,
льотна куртка, вирізки з газети, книги та ін. Його іменем названо школу у м
Лівни, школу №17 м. Орла. Мало хто знає, що реальним прототипом капітана
Титаренка з фільму В бій ідуть лише «старі» є майор Тихон Верхомій.
Немає коментарів:
Дописати коментар